АВТОРСЬКІ КАЗКИ ПЕДАГОГІВ ДНЗ № 12
Звідки взялися червоні троянди
І. Вовк, вихователь ДНЗ № 12 м. Полтави
Колись на Землі не було червоних троянд. Всі троянди були білими. Білі і все. Ні жовтих, ні рожевих, ні червоних.
Та одного ранку біла троянда прокинулася і побачила, що на неї пильно дивиться Сонце. Сонце так довго її розглядало, так гладило своїми промінчиками, немов би хотіло чи - то обійняти, чи - то запитати про щось.
Знітилась, зашарілась біла троянда, опустила свої очі на землю. А Сонце все продовжувало її розглядати, пестити своїми промінчиками-руками.
Аж ось налетів Вітерець, погойдав троянду, набавився з нею й полетів далі.
Підвела троянда очі, а Сонечко посміхається.
- Чому ти так уважно дивишся на мене? - запитала вона у Сонця.
- Бо ти мила, ніжна, гарна, біла, просто чарівна, - відповіло Сонце.
І Сонце знову торкнуло троянду своїми промінчиками, обійняло її ними, притиснуло до себе і дихнуло на неї теплом. Зашарілася троянда від Сонечкових компліментів та уваги. І почервоніла.
Відтоді й дочки у троянди почали народжуватися червоними, рожевими, жовтими, трішки схожими на Сонце яскравим кольором, а своєю милою, чарівною вродою та красою – на білу троянду.
Адже діти завжди схожі на своїх батьків.
Промінчикова мандрівка
О. Жовнір, вихователь - методист м. Полтави
Одного чудового весняного дня, коли прокинулось Сонечко і пташки весело защебетали, Промінчик, що був онучком Сонця, вирішив помандрувати, адже на світі так багато цікавого. Він стрибнув на хмаринку, пробіг по веселочці, заглянув у віконечка високого Будинку, погрався з ними, пускаючи сонячні зайчики. І раптом з одного віконечка він почув ніжну пісню. Промінчик зупинився й прошепотів Будинкові:
- Ой, що це? Я ніколи не чув такого гарного співуч, а пісенька яка тепла, неначе мій дідусь.
Великий Будинок, який дуже пишався кожним своїм мешканцем, прислухався і промовив:
- Я впізнав, хто це співає. На четвертому поверсі живе родина: тато й мама, і нещодавно у них народилась малесенька дитинка. Правда, я не знаю, хлопчик це чи дівчинка.
- Я теж хочу познайомитись з ними, - сказав Промінчик, - дозволь мені заглянути у віконце, будь ласка.
Старий Будинок був добрим і погодився, але наказав:
- Обережно, тільки не заважай і не бешкетуй там, Промінчику, і дізнайся, як звати те дитя, бо я знаю всіх діток, які гуляють у нашому дворі, а цього маленького ще ні.
- Добре, дякую, - вигукнув Промінчик, і, стрибнувши з даху на стіну, тихенько зазирнув у кімнату, де на канапі сиділа жінка. Вона тримала на руках малесеньке немовлятко. І була така гарна, що Промінчикові захотілось зігріти її своїм теплом. Він доторкнувся до її довгого пухнастого волосся, що відразу засяяло, неначе золоте. Пробіг по усміхненому обличчю, полоскотав ніжну шию, зігрів руки з довгими тендітними пальцями, які пестили голівку дитяти.
Мама співала, а маля, лежачи, слухало пісню. Раптом воно почервоніло, скривило свої губки й заплакало. Промінчик занепокоївся, попестив маляті голівоньку, але все марно – дитя все одно плакало. Тоді мама посміхнулась і сказала:
- Їсти хочеш, моє дитятко, зараз мама тебе нагодує.
Вона розстебнула свою кофтину і приклала дитину до грудей. Маля зраділо матусиному молочкові, адже воно було таке смачне, тепле і солоденьке. Промінчику сподобалось, що малятко заспокоїлось. Він теж приліг на груди мами, які були м’якими і гарними, повними, адже вони дарували таку необхідну для новонародженого страву – грудне молочко. Промінчик незчувся, як задрімав. І приснилась йому височінь неба, Сонце, Хмарки, які кликали його до себе погратись:
- Промінчику, Промінчику, дожени нас! - промовляли вони, тікаючи, і голосно сміялись.
Коли він прокинувся в кімнаті було тихо, мале спало у своєму ліжечку на рожевих подушечках, вкрите рожевою ковдрою, а мама тихесенько колихала його, приспівуючи:
- Люлі, люлі, моя донечко, спи солодко, моє Сонечко, баю-бай, баю-бай...
Промінчик непомітно вислизнув з кімнати, і, опинившись на вулиці, голосно покликав:
- Гей, дядько Будинок, я дізнався про все. Твоя нова мешканка – це дівчинка, яку звати Софійка, а мама її називає Сонечка, ось як ласкаво!
Будинок посміхнувся і заблищав від радості всіма своїми вікнами:
- Як добре, я люблю дівчаток, вони так гарно вміють стрибати в класики і ніколи не ображають моїх друзів Гавчика і Нявчика. Я чекаю тебе у дворі, маленька Сонечка, - промовив він, - швидше підростай!
Тим часом Промінчик вже мчав до своїх друзів хмаринок, до дідуся Сонця, адже йому так хотілося розповісти їм про маленьку Сонечку і її гарну матусю.
Олина пригода
Г.Мисик, вихователь ДНЗ № 12 м. Полтави
Жила на світі дівчинка, звали її Оля. Оля не любила вмиватися, розчісуватися і взагалі була бруднулею. Якось мама подивилась на Олині руки і сказала:
- Дивися, доню, які вони в тебе брудні, які довгі нігті, а під ними стільки бруду. Давай я тобі зріжу нігті і ти гарно вимиєш руки.
- Не хочу, мені буде боляче! - закричала Оля і затупала ногами, втекла від мами і заховалася під стіл.
Під столом Олі стало нудно і вона заснула. І приснився їй дивний сон. Опиниласьвона в якомусь дивному місці. А навколо неї все таке величезне, тому що в неї на очах були спеціальні окуляри, які збільшували все навколишнє в декілька раз.
Раптом Оля почула чиюсь розмову. Вона уважно подивилась і побачила, що на її руках, а саме на кінчиках пальців, сидять великі, страшні, кудлаті, брудні мікроби. Дівчинка перелякалась і тому не взмозі була поворухнутись, їй нічого не залишалось, як тихенько сидіти і слухати розмову страшних мікробів. І ось що вона почула:
- Як добре, що ми з’явилися у Олі.
- Вона не миє руки, не зрізає нігті та взагалі вона бруднуля і нам немає чого боятися. Ми тут будемо жити довго, у нас з’являться дітки і буде нас багато-багато.
- Оля захоче з’їсти що-небудь, наприклад, яблучко, а ми тут як тут, і разом з яблучком потрапимо їй в животик. Вона буде хворіти, буде боліти живіт, а ми будемо жити та радіти.
І тут Олі стало так страшно, що вона голосно закричала і від цього прокинулася. Вона зрозуміла, що це все був сон. Але одразу вилізла із-під столу і пішла до ванної кімнати, щоб вимити свої брудні руки. Вона мила руки з милом, терла їх щіточкою, але бруд який був під нігтями, не вимивався. Оля підійшла до мами і попросили її зрізати нігті, а бруд, який був під нігтями, легко змився. Оля сказала мамі:
- Вибач мене, матусю, я тепер завжди буду мити руки, зрізати нігті, розчісувати волосся і ніколи більше не буду бруднулею.
Мама посміхнулась, обійняла свою донечку, поцілувала і сказала:
- Я дуже рада, доню, що ти все зрозумілі і стала чепурушкою.
Про те, як я хотів братика
В.Кроль, вихователь ДНЗ № 12 м. Полтави
Жили-були на світі дуже гарна й дружна сім’я: тато Ваня, мама Катя і синочок Миколка. Тато й мама кожного дня ходили на роботу, а Миколка до дитячого садочка. Він ріс розумним, сміливим і допитливим хлопчиком. І було в нього дуже багато друзів. Але часто вдома йому було дуже сумно, бо батьки зайняті своїми справами, а йому так хотілося, щоб у нього був і вдома справжній друг-братик, або сестричка.
І ось одного разу Миколка підійшов до тата і запитав:
- Татку, скажи, як я з’явився на світ?
- Ну розумієш, синку, одного разу ми з мамою поїхали на дачу і на городі в капусті побачили маленького хлопчика. Він був такий гарненький і маленький і так сподобався нам, що ми вирішили з мамою забрати його додому. Ось так ти з’явився у нас.
Так розповів йому тато. А Миколка подумав, подумав й вирішив запитати про те ж саме у мами.
- Скажи, матусю, як я з’явився? Бо тато якось незрозуміло мені пояснив.
- А що це він тобі сказав? - запитала мама.
- Ну, що знайшли якось мене на городі в капусті, - відповів Миколка.
- Ні, синку, все було не так. Ось сідай біля мене і я тобі все поясню. Ми з татом дуже любимо один одного. І дуже хотіли, щоб на світ з'явилася маленька дівчинка, схожа на мене, або хлопчик, схожий на тато. Ми часто цілували один одного і ось одна крапелька попала до мого животика. Була вона спочатку маленька-маленька, але потім почала потрошку рости. І в неї почали з’являтися ручки, ніжки, голова, ротик, щічки, волоссячко, вушка, нігтики. І через 9 місяців я в лікарні народила тебе, синочку. Ми дуже раділи твоїй появі і дуже раді, що ти у нас є.
Миколка вислухав матусю і потім пішов гратися. А ввечері, коли вже лягав спати, то знову підійшов до мами.
- Мамо, я дуже хочу, щоб у мене був братик, я б і його навчив грати у футбол. Можна, щоб і сестричка, її я б оберігав, жалів.
Що ж, - сказала мама, - ми з татом вже думали народити другу дитинку і дуже раді, що і ти також цього бажаєш.
І ось пройшло кілька місяців. Мама Катя дуже змінилася зовні: у неї став великий живіт. Там була маленька дитинка. І навіть Миколка чув, як вона штовхається в животі мами.
Тепер уже й тато сам поговорив з Миколкою, розказав, шо матусі важко, вона повинна більше відпочивати, що вони повинні їй більше допомагати.
І Миколка, турбуючись про маму і маленьке дитя, сказав:
- Татку, я буду щодня виносити сміття, ходити за покупками до магазину і витирати пил у квартирі. І мамі буде легше.
Мій тато
В. Пидько, вихователь ДНЗ №12 м. Полтави
Якось Петрик разом з мамою і татом поїхали до бабусі – мами Петрикового тата. Бабуся дуже зраділа гостям, бо любила свого сина, його дружину – Петрикову маму, його сина – свого сина Петрика.
Почала бабуся готувати обід, Петрик їй допомагав, а мама з татом пішли за покупками. Любив хлопчик допомагати мамі, бабусі, а тому охоче помив моркву, картоплю, почистив цибулю. А бабуся тим часом зварила борщ, запекла печеню.
- Петрику, а давай подивимося наш сімейний альбом, - сказала бабуся. - Швидше час мине, тато з мамою прийдуть.
Взяли альбом, почали гортати сторінки, розглядати фотографії.
- А це що за дівчисько? - зневажливо запитав Петрик.
По-перше, треба говорити не дівчисько, а дівчинка, - стала повчати бабуся внука, - а по-друге, це хлопчик.
- Звідкіля ти знаєш що це хлопчик, - швидко запитав Петрик.
- Знаю, бо це твій тато, - на те відповіла бабуся, - це йому два місяці.
- Не може бути, - не повірив Петрик.
- Але це правда, перегорни сторінку і ти впевнишся в цьому сам, - сказала бабуся.
Петрик перегорнув сторінку і побачив на фото цього самого малюка, але вже без одягу. І справді, це був хлопчик, бо Петрик уже знав чим хлопчики відрізняються від дівчаток.
- Це хлопчик. Бабусю, це мій тато? - і попросив – розкажи мені, будь ласка, про нього.
- Добре, Петрику, слухай, - сказала бабуся. – Коли в нас із твоїм дідусем народився маленький хлопчик, наш синок, а твій тато, ми назвали його Олександр. Це ім'я означає "захисник".
- А чому ви з дідусем його так назвали? - запитав хлопчик.
- Ми хотіли, щоб наш син, коли виросте, був сильним, сміливим, витривалим, щоб він захищав слабших, менших, жінок, - сказала бабуся. - А для цього твій дідусь займався із Сашком спортом: зарядкою, бігом, ходьбою на лижах, плаванням. Плавання нашому синові, а твоєму татові дуже сподобалось і ми віддали його на заняття до секції плавання. Згодом він став майстром спорту з плавання, їздив на змагання і одного разу зайняв перше місце. Ось так і ріс твій тато: сильним, загартованим, ніколи не ображав двічаток, а завжди їх захищав. Закінчив школу, поїхав в інше місто, вступив до інституту. А там познайомився з твоєю мамою. Але то вже інша історія, та й тато з мамою вже прийшли.
- Тато, мамо! - радісно загукав Петрик, - і побіг їм на зустріч.
Казка про безстрашного лицаря
Г. Мяло, вихователь ДНЗ №12 м. Полтави
Була собі країна, земля в ній була багата, щедра і родюча. Люди обробляли землю, кохалися, милувалися храмами й зірками в чистому небі. Народом цієї країни правив мудрий і справедливий цар. Та прийшла пора і цар помер. Його донька, яка мала великі, мов озера, очі, дуже зажурилась, втративши батька.
У чужих краях жив велетень, якого прозивали Поганим. Він давно прагнув підкорити країну, тож коли помер цар, він запалився багаттям стати паном над його донькою. Він хотів постійно милуватися її красою. Але Поганому велетню важко було загарбати країну, бо її захищали великі моря і високі гори. Існувала лише одна потайна стежка, якою велетень міг пробратися до країни, але її знали лише жителі країни і тримали в таємниці, тому всі були спокійні й певні, що страшний велетень ніколи про неї не дізнається.
На біду, в цій країні жив підлий і пихатий лиходій. Тим часом, як мешканці хотіли перетворити свою країну на величезний квітучий сад, лиходій насміхався з них. Він дуже не любив дітей, кривдив їх. Лиходій зневажав книги, ненавидів красу, любив тільки самого себе. Він був надзвичайно злий і мріяв обернути мешканців країни на рабів.
І ось одного дня лиходій подався в ту країну, де жив Поганий велетень, виказав таємну стежку лихому велетневі, котрий і завоював країну. Всі жителі цієї країни стали рабами і нещасна красуня царівна опинилася під сімома замками.
А в цій країні жив собі один хлопчик, якого звали Безстрашний, бо він ніколи і нікого не боявся, був сильним і сміливим. Він потайки пробрався в замок до ув’язненої красуні з квітами і віршами, які він складав, щоб підтримати нещасну красуню. Безстрашний хлопець весь час мріяв прогнати злодіїв, визволити країну і, звісно, порятувати красуню.
Якось Безстрашний хлопець почув, що далеко в горах живе мудрець з довгою білою бородою, який сам складає книги, знає відповіді на найважчі питання. Безстрашний хлопець подався шукати того мудреця і після довгих блукань і пригод зрештою зустрів старого. Хлопець спитав мудреця з довгою білою бородою, як подолати злодіїв.
І мудрець сказав йому, що ця таємниця полягає у вмінні гуртуватися, боротися і обертати хмари на світло: «Ти повинен обернутися на світло!»
Безстрашний хлопець повернувся до свого народу і почав гуртувати людей проти Поганого велетня і перетворюватись на світло. Він подався в гори разом з такими ж сміливими і сильними чоловіками і пояснив їм, що кожен з них повинен обернутися на світло і розвіяти хмари, які повисли над країною.
Промені світла множилися, поволі зменшуючи ночі, і світло почало поширюватися, мов пожежа, і лиходій, що мав душу кажана, відступив до приготовленої заздалегідь неприступної печери.
Лиходій сподівався, що там він буде недосяжний. Але сміливці захопили печеру і вбили тирана.
А народ країни назавжди обернувся на одне велике світло, яке видно на весь світ. І не має такої сили, яка б змогла погасити це світло. Світло добра і любові.
Безстрашний юнак назавжди звільнив з полону красуню царівну. Довго милувався її густим темним волоссям, бархатним тілом, медовими вустами, синіми, як озера, очима.
А через деякий час вони одружилися. Жили довго і щасливо, в них народилося багато дітей, а життя в країні стало ще кращим.
Пищикова пригода
І. Слінченко, вихователь ДНЗ №12 м. Полтави
Жили-були в полі дві сім’ї польових мишей. У мишки Даринки була донька Полюшка, а у мишки Оришки синок Пищик. Мами мишки жили між собою дружно. Рано-вранці вставали, вмивалися чистою росою, збирали в полі зернятка на сніданок. Все було добре.
От тільки дітлахи завжди сварилися між собою. Ні, їхні ігри завжди починались весело, дружно: чи то піжмурки, чи біг наввипередки... А потім... Коли малий Пищик програвав, починалася сварка, він смикав Полюшку за хвостик, ставив їй підніжку, лякав її... І маленька Полюшка бігла додому вся в сльозах, а Пищик ішов дуже сердитий.
- Полюшко, не треба плакати, - заспокоювала мама. - Грати треба дружно.
- Пищику, - вторила мама Пищика, - це ж твоя подружка, вона дівчинка. І якщо вона сьогодні тебе випередила у змаганнях, то треба порадіти за Полюшку, а не ображати її.
Ось так мами намагалися переконати своїх дітлахів, що в житті дуже допомагає дружба. Але мишенята не прислухались до їх порад.
Одного теплого літнього вечора грались мишенята серед безмежного пшеничного поля. Вони голосно пищали, стрибали, веселились і не помітили, як до них тихо підкрався старий лис Микита. Причаївся, став спостерігати і чекати.
А мишка Полюшка, нічого не підозрюючи, швидко почала тікати від Пищика. І не встигнувши нічого зрозуміти, була спіймана лисом за хвоста.
- Ой, ой, ой, боляче мені! - кричала мишка. - Хто там? Відпусти мене! Зараз же відпусти!
Кричала, пручалась, але дарма - лис Микита тримав її міцно. Злякалась Полюшка, заголосила ще дужче, коли зрозуміла, хто її тримає.
А тим часом Пищик тихенько підкрався до лиса Микити і про себе просив:
- Потерпи, Полюшко, потерпи, подружко, зараз я тобі допоможу, зараз я тебе врятую.
Але Полюшка не чула його і лементувала на все поле. Тоді Пищик швидко щосили вчинився своїми зубами в хвіст лисові.
Такого нахабства лис ні від кого не чекав. Від болю він голосно закричав:
- Ой. ой, ой! Що це?
І випустив хвостика Полюшки, вона щосили побігла в густу пшеницю.
Пищик теж почав тікати від лиса, але в інший бік. Розгубився лис: за ким гнатися?
Цього часу вистачило, щоб Пищик догнав Полюшку і провів її до нірки. Побачивши маму, Полюшка розплакалась.
- Що сталося, дитино? - запитала мама.
- Матусю, а сталося таке, таке... – сказала мишка. І розповіла свою пригоду.
Мама Даринка була мудрою, вона порадила донечці запросити Пищика в гості разом з його матусею.
А ввечері обидві матусі раділи з того, як Полюшка дякувала Пищику за вчасну допомогу, як сказала, що так роблять тільки справжні друзі. А Пищик на те відповідав, що він нікому не дозволить образити Полюшку і буде завжди її захищати, буде з нею дружити.
Так зародилась дружба дівчинки мишки Полюшки і хлопчика мишки Пищика.
Казка про Муравлика – справжнього друга
О.Жовнір, вихователь-методист м.Полтави
Скінчилася зима. Ожив ліс, защебетали пташки, задзюркотіли струмочки, з’явилася з-під талого снігу перша травичка.
Прокинулись після довгого сну у своєму мурашнику Мурашечка з Муравликом. Ще з осені запримітив Муравлик гарну, тендітну Мурашечку, її очі часто снилися йому довгими зимовими ночами.
Одного разу, коли мурашник відпочивав, Муравлик почув пісеньку, яка доносилася з листочка проліска, що ріс на галявині. І так вона йому сподобалася, що він тихенько пішов на той спів. Піднявся по листочку проліска і перед ним постала чарівна картина: Мурашечка сиділа, вишивала хусточку і співала пісню про сонечко, рідний ліс, гарний настрій. А поряд лежали барвисті ниточки, які подарували їй лісові друзі: блакитні - пролісок, білі - хмаринка, зелені - травичка, червоні – маленька Суничка.
- Як тебе звати? - трішечки ніяковіючи, запитав Муравлик Мурашечку.
- Мурашечкою, - відповіла вона, підвівши довгі вії, і уважно подивилась на Муравлика.
- А тебе?
- Муравликом! Давай дружити, - швидко і вже сміливіше запропонував Муравлик та простягнув їй лапку.
- Давай, - відповіла Мурашечка і подарувала йому свою чарівну посмішку.
З тих пір мурашки були нерозлучні. Але одного разу з півночі налетів страшний холодний вітер. Він дуже не любив телла, доброти. Та особливо його дратувала дружба, бо сам вітер ні з ким не товаришував, а лише з ранку й до ночі літав над землею і приносив лихо.
Ось і тепер, побачивши Муравлика з Мурашечкою, що посміхалися один одному, він розлютився. А далі з усієї сили дмухнув на вишиваночку, яку Мурашечка готувала до дня народження свого друга. Та й цього йому виявилося замало: дмухнув ще сильніше, підхопив кольорові ниточки і покотив їх перед собою.
Пролетів швидко та голосно виючи і залишилася у Мурашечки в руках тільки вишиванка. Та поряд Муравлик, який прикривав її від сердитого вітру.
- Ти не злякалася? - запитав він, коли вітер стих.
- Ні, ти ж був поруч, - відповіла Мурашечка, - тільки ось не бачу своїх кольорових ниточок. Як я тепер буду вишивати? - і на очах у неї з’явилися сльози.
Подивився Муравлик на свою подружку і промовив:
- Я знайду кольорові ниточки, хоч би для цього мені довелося б наздогнати самого вітра. Не плач, я поверну їх тобі. Жди мене!
І, взявши з собою вербового прутика і березового листочка, він вирушив у дорогу.
Довго йшов Муравлик. Вже не стало видно його старого мурашника, лісу, де він прожив усе життя, берізки, що дала йому листочок у далеку дорогу.
Аж ось попереду помітив гору, яка була такою високою, що закрила навіть сонце. Муравлик твердо вирішив знайти вітра і ніякі перешкоди, навіть ця гора, не могли йому завадити. Та раптом він почув чийсь жалісливий писк. Прислухався, придивився... Пищало малесеньке пташеня, яке випало із гніздечка:
- Матусю, цвірінь! Татусю, цвірінь! Я тут! Я тут! Цвірінь, цвірінь!
Але тато й мама не бачили свого синочка у густій траві. Вони кружляли над деревами і в розпачі кликали:
- Цвіркунчику, синочку, де ти? Синочку, Цвіркунчику, де ти?
Муравлик був хоч і маленький, але хоробрий, мав добре, жалісливе серце.
- Я допоможу тобі, - не роздумуючи довго сказав він пташеняті. - Ти знову будеш з татком і мамою.
- А як? - спитало пташеня, не вірячи своєму щастю.
А Муравлик уже приставив вербову гілочку до дерева і вона перетворилася на драбинку. Далі допоміг Цвіркунчикові дістатись до першого щабля і міцно підштовхував його все вище і вище. Так разом вони піднімалися до гнізда.
- Ой! Як мені страшно! Як високо! - пищало пташеня.
-Нічого, я ж поряд! Не бійся! Тримайся міцніше за мене! - говорив Муравлик, піднімаючись все вище...- Аж ось і твоє гніздечко!
Скільки радощів було у пташиній родині, коли Цвіркунчика побачили мама і тато.
- А це все він! Допоміг мені! Це він! - цвірінчало пташеня, вказуючи на Муравлика.
- Такий малесенький, а сильний і сміливий, - мовила мама-пташка.
- Чим віддячити тобі, хоробрий Муравлику? - запитав тато.
- Ти ж врятував нам синочка! Може, тобі потрібна допомога?
- Ні, дякую. Я сам повинен впоратися зі злим вітром, знайти кольорові ниточки і повернути їх своїй подружці, - відповів Муравлик.
- Муравлику, - мовила мамам - пташка, - ми теж знаємо цього вітра-злодія. Повертаючись додому він пролітає над нашим деревом. І кожного разу хоче скинути наше гніздо на землю. Але нас захищає дерево – наш друг. Вітер бореться з ним. Злодій – вітер втрачає свою силу і часто губить те, що десь захопив по дорозі. А сьогодні він так дуже розгнівався, що дмухнувши останній раз та, крутнувшись над гілками, звалив нашого Цвіркунчика на землю. І, регочучи, полетів далі. І коли б не ти, то ми не знайшли б Цвіркунчика.
- Годі вже тобі про нас, - сказав тато, давай-но політаємо навколо дерева та пошукаємо кольорові ниточки. Може, їх загубив вітрюган саме тут.
Облетіли пташки раз дерево, вдруге, а потім побачили, що вони зачепилися за гніздечко аж у самому низу, на останньому прутику. Підхопили їх і до Муравлика.
- Ось вони, - зрадів Муравлик. - Дякую вам. Тепер Мурашечка дошиє свою вишиваночку.
І почав збиратися Муравлик до свого лісу, до рідного мурашника.
- Чекай, Муравлику, - просить тато - пташка. - Поп’ю водички, перепочину трішки та й швидко полетимо до твого лісу.
Як сказав, так і зробив.
Дуже зраділа Мурашечка, побачивши свого друга живого, веселого, бо сумувала без нього. А ще більшою стала її радість, коли побачила і свої кольорові ниточки.
- Дякую тобі, Муравлику! Я так тебе чекала, - сказала Мурашечка.
Муравлик же сам не свій був від радості, що бачить свою подружку усміхненою, веселою. А ще згадував Цвіркунчика, якому допоміг, і думав, що колись розповість про свої пригоди Мурашечці.
Зоряна казка
О.Сіренко, вихователь ДНЗ № 12 м. Полтави
В одному королівстві, жило-було Сонечко. Воно обігрівало Землю.
Сонечко зустріло Місяця і вони потоваришували та стали удвох господарювати на небі. Вони один одного любили, і в них народилися діточки-зірочки, схожі на маленькі намистинки, які прилипли до неба.
Сонечко сказало Місяцю, що воно буде господарювати вдень, а Місяць вирішив господарювати вночі.
Вранці мама Сонечко дарувала усім тепло, все оживало і раділо їй.
А коли настала темна ніч, всі діточки-зірочки виблискували на небі та затихали під лагідну пісеньку свого батька Місяця.
Місяць не відходить від Землі, обертається навколо неї і освітлює по різному: то круглий, наче апельсин, то тільки половинка, то серпиком виглядає.
Так жили вони і живуть до цих пір у мирі та злагоді. А ми завжди спостерігаємо за ними і любуємось їхньою красою.
Ось і казочці кінець. А хто слухав – молодець!
В Країні Шахових Чудес
О.Сіренко, вихователь ДНЗ № 12 м. Полтави
В одному королівстві жив собі Буратіно із татом Карлом. А в іншому королівстві жила Мальвіна.
Одного разу Буратіно вирішив завітати у гості до Мальвіни. Ішов він дорогою та заблукав, ніде він не міг знайти Мальвіну. І не знає, що йому робити, де шукати Мальвіну. Засумував він. Сів на пеньочок та й зажурився.
Дивиться Буратіно і не вірить своїм очам – з’явилося якесь яскраве сяйво. З’явилася перед ним Фея. Вона подарувала йому чарівну квіточку і сказала: «Буратіно! Не сумуй. Знайти Мальвіну тобі допоможе ось ця чарівна квіточка. Вона тебе приведе до Мальвіни». І одразу зникла.
Буратіно зрадів, що тепер нарешті знайде Мальвіну. Почав він іти туди, куди показувала квіточка. Привела його квіточка до якоїсь незвичайної поляни. Поляна була покрита білими і чорними квадратиками. Квіточка показала, що треба іти на цю поляну, і Буратіно пішов.
Побачив Буратіно якусь дивну білу хатинку і підійшов до неї. Там на дверях було написано: Тура. Постукав він до хатинки, але ніхто не відповів. Біля хатинки він побачив, що стоїть білий слон. Підійшов до нього і запитав, чи він не бачив Мальвіни. Слон відповів: «Ні, не бачив. Але ти запитай у Коня. Він тут усіх знає, може він бачив». Подякував Буратіно і пішов далі.
На зустріч до Буратіно прибіг Кінь. Він був чорний, і якось дивно пересувався, він зробить два кроки вперед і один у сторону.
Буратіно запитав у нього, чи не бачив Мальвіни. Кінь сказав: «Ні, я не бачив».
Зажурився Буратіно і пішов далі. Привела його квіточка до дивних людей. Вони були всі однакові на зріст і одягнені усі у чорні однакові костюми. Буратіно спочатку побоявся, але все ж таки підійшов до них ближче і запитав: «Скажіть, будь-ласка, чи не бачили ви тут дівчинки Мальвіни».
Люди всі в один голос сказали: «Вас затримано». І почали його кудись вести. Вони один одного називали пішаками.
Привели Буратіно до свого королівства, до Короля. Король був одягнений у чорний костюм, і на голові була золота велика корона.
Король запитав: «Ти хто?».
Буратіно: «Я – Буратіно…».
Король: «Як ти потрапив у моє королівство?».
Буратіно: «Мене сюди привела ось ця чарівна квіточка, яку мені подарувала Фея. Я шукаю дівчинку, мою Мальвіну. Ви її випадково не бачили?».
Аж тут звідкись з’явилася Чорна Королева. Квіточка показала на неї. Над нею з’явилося світло. Буратіно підійшов до Королеви. Обійняв її. І Чорна Королева перетворилася на дівчинку Мальвіну.
Ось тут і прокинувся Буратіно. Його розбудили золоті промінчики сонечка і сміх, який чути було на подвір’ї. Підійшов Буратіно до вікна і побачив… як Мальвіна бігає і зриває ромашки на подвір’ї.
Буратіно підбіг до Мальвіни, обійняв її міцно-міцно і сказав: «Виходь за мене заміж». І Мальвіна згодилася.
Ось і казочці кінець. А хто слухав – молодець!
